Закінчувалось І тисячоліття. Для Києва наступив золотий час. Він став столицею могутньої давньоруської держави – Київської Русі. Йому підлягали величезні простори від Чорного моря до Балтійського, перед збройною силою України-Русі схилялася горда Візантія. Князь Олег, на знак своїх перемог, прибив щита на ворота Царгорода, примусивши Візантію платити Русі данину.
Військову славу русичів примножив войовничий Святослав. Це він по-лицарськи попереджав супротивників: «Іду на вас!» Князі Володимир, Ярослав приєднували до своєї держави нові землі, громили печенігів, половців, які нападали на Русь.
У великої сильної держави і столиця була величною. Центр міста знаходився на Старокиївській горі, де оселився ще легендарний Кий. Князь Володимир збудував новий дитинець (так називають укріплення давньоруського міста). Його площа займала 10 гектарів. Це було «місто Володимира». Від його воріт вулиці вели на головний майдан – Бабин торжок, який прикрашали четверо мідних коней. Неподалік стояло язичницьке капище з фігурами головних язичницьких богів. Але після хрещення їх поскидали в Дніпро, а в Києві
збудували Десятинну церкву, муровану з каменя і цегли-плінфи. На її спорудження князь Володимир віддавав десяту частину – десятину — своїх доходів, тому церкву назвали Десятинною.
Хрещення Русі, що відбулося 988 р., стало визначною подією в історії нашого народу. Звідтоді почалося літописання, з’явилися школи, завелися величні церкви. Князя Володимира, який охрестив Русь, вважають святим. На його честь у Києві збудували Володимирський собор, одну з найбільших вулиць назвали Володимирською, спорудили пам’ятник на схилі Михайлівської гори, яка з того часу також називається Володимирською. Бронзовий князь з великим хрестом здалеку видніє над Дніпром.
Про хрещення і привнесену з ним церковно-слов’янську писемність нагадує й пам’ятник княгині Ользі, що був знищений, а в незалежній Україні відбудований знову. Поруч із княгинею з одного боку стоїть апостол Андрій Первозванний, а з другого — святі Кирило та Мефодій, творці слов’янської азбуки. До речі, княгиня Ольга також свята.
Але повернімося в княжі часи. «Місто Володимира» скоро стало затісне. Князь Ярослав Мудрий обгородив стінами більшу територію. «Місто Ярослава» виросло у вісім разів. У ньому жили тільки найзнатніші люди: князь, бояри.
Весь же Київ у княжі часи займав 400 гектарів! Жило в ньому приблизно 50 тис. киян. Це було одне з найбільших міст Європи того часу.
На давній Київ варто було подивитися. Здалеку сріблилися верхи соборів і церков, виблискували Золоті ворота, такі міцні, що через них жодного разу не змогли прорватися напасники. Оборонні стіни викликали повагу навіть у ворогів. Своїми велетенськими розмірами вони виділялися серед укріплень усієї давньої Русі. Вал зі стіною був заввишки 16 м, ширина його при основі становила аж 30 м. У київських міщан була навіть спеціальна професія – огородники, котрі доглядали не овочі в городі, а величезні міські огорожі: будували та ремонтували їх.
Муровані стіни Золотих воріт достояли до нашого часу. Тепер відновлено їх давній вигляд, з
церквою над ними. Під Майданом Незалежності збереглися рештки ще одних воріт з Ярославових укріплень – Лядських. А Львівські ворота дали назву сучасному Львівському майданові. Вулиці Ярославів Вал, Мала Підвальна нагадують, де пролягали вали.
Місто було дуже мальовничим. Адже ніхто не мав права будуватися як заманеться. Існував
спеціальний збірник правил забудови. Наприклад, правило «прозору» забороняло закривати сусідам гарний краєвид. Але все-таки дерев’яні будинки стояли надто густо, через те спалахували великі пожежі, що знищували цілі вулиці й райони.
А тепер залишімо Верхнє Місто й окиньмо поглядом його околиці. Хрещатик, сьогоднішня головна вулиця столиці, був лісистою долиною, на дні якої протікав струмок. Кияни ловили тут дрібну звірину, птахів, розвішуючи впоперек яру тенета-перевіси. Через це місцину називали Перевісищем.
На зелених кручах, мов розкидані жмені коштовного каміння, сяяли церкви монастирів, княжі заміські двори: Клов, Берестове, Видубичі, Китаєве. Їхні назви збереглися в Києві донині.
Та, мабуть, найжвавіше, найгомінкіше життя шуміло на Подолі. Тут у видолинках, під київськими горбами, оселилися ремісники. Люди, котрі займалися однаковим ремеслом, жили на одному кутку, і він називався за їхнім заняттям: Гончарі, Кожум’яки. Вони й тепер так само називаються.
На Житньому ринку кипіла торгівля. Поряд, у зручній гавані річки Почайни, причалювали купецькі кораблі, що припливали в Київ шляхом «із варягів у греки».
Київські майстри були напрочуд умілими. Зброярі робили добрі мечі, бронзові булави, луки, наконечники списів. Мечі коштували дуже дорого, їх передавали у спадок від батька до сина, а коли не було спадкоємця, клали в могилу разом із власником. А скільки праці потрібно було докласти, аби зробити кольчугу воїна! На неї витрачали 600 м залізного дроту, який розрубували на 20 тис. кілець!
Майстерність давніх золотарів гідна подиву. Вони володіли різними техніками обробки коштовних металів, багато з яких були власними, давньоруськими. Особливо славилися зернь, скань, перегородчасті емалі. Назва «зернь» походить від слова зерно. Майстри робили прикраси з крихітних зерняток. Уявляєш, яка то копітка праця – виготовити вручну оті крихтини-зернятка! Скань – ще візерунки з найтонших скручених дротиків. Робили й таке: золоті дротики припаювали до золотої пластинки, перегородки заповнювали спеціальним порошком, розплавлювали його в печі – виходила дорога перегородчаста емаль. Робота була
така тонка, що на площі завбільшки як зріз олівця майстер уміщував зображення жіночої голівки з діадемою й сережками.
Про мистецтво ювелірів нам повідали численні київські скарби. Особливо багатим був Михайлівський скарб, знайдений у Михайлівській горі. Дорогоцінні золоті прикраси з нього зберігаються в багатьох музеях Росії, в Музеї історичних коштовностей України, що на території Києво-Печерської лаври, а тисячі людей дивуються їх красою.
Але часом зі скарбами траплялося інакше. Два випадки розповів археолог Гліб Івакін у книжці «Оповіді про стародавній Київ». У 1839 р. поміщик А. Анненков знайшов біля Десятинної церкви скарб золотих і срібних прикрас, які ледве вмістилися у два великі мішки. Знахідка не мала собі подібних! Але Анненков приховав її, перевіз у свій сільський маєток і там частину переплавив на золото, а решта пам’яток перетворилася на іграшки його дітей,
навіть на собачі ошийники! Так гинули наші коштовності.
Київський школяр Юрій Козубовський також знайшов на березі Дніпра старовинну річ – гарно вирізьблений кістяний ніж. Хлопець відныс його в інститут археології і вчені «вичитали» зі знахідки цікаві відомості.
Бачиш, як по-різному чинили зі старовинними скарбами. Наскільки мудрішим і благороднішим був звичайний київський хлопчина, ніж родовитий, багатий і освічений Анненков..